П'ятниця, 06 травня 2016 22:35

Район переплюнув місто (про перейменування) - Надія Тульчинська

Автор Надія Тульчинська
Оцініть матеріал!
(3 голосів)

22 березня 2016 року Уманська райдержадміністрація надіслала в Черкаську облдержадміністрацію інформацію про перейменування вулиць, провулків і площ в селах Уманського району. Перейменовуючи вулиці, ті, хто вигадував нові назви, позбавили односельців, насамперед,  молодь, УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ.

В Уманському районі 54 села і майже в кожному з’явилися вулиці Вишнева і Яблунева. Де ті вишні і яблуні? Степова, Польова, Лугова, Джерельна, Зарічна, Висока, Центральна, Щастя, Миру, Лебедина. Ніби по команді, ніби з якогось засекреченого таємного джерела отримали голови сіл і депутати сільрад, вказівку не називати вулиці іменами українських патріотів: державних діячів, науковців, письменників, поетів, героїв-односельців. Виключення зробили лише для Тараса Шевченка і Лесі Українки. Та й то іменем Тараса Шевченка не центральна вулиця названа, а закуток, де, може, й люди не живуть - хати покинуті розвалюються. Прикро, але голови сіл, сільські депутати можуть не знати історії України, історії села, в якому народилися і виросли (або довго живуть).  За 25 років Незалежності України, за роботою, городами, домашніми турботами, так і не знайшли часу прочитати бодай шкільний підручник з історії України. Але в кожному селі є ШКОЛА (!), а в школі – учитель ІСТОРІЇ та учитель УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ і ЛІТЕРАТУРИ (!) Невже з ними не порадилися? Думаємо, якби їх попросили, то вони б з радістю допомогли, не відмовили б у такій важливій загальнодержавній справі. Тим більше, що не трьом сотням вулиць і провулків, як, наприклад, в Умані, треба було нові назви підібрати, а максимум 10-ти, а в більшості сіл -- 3-5-ти. Бо ми собі навіть у думці не припускаємо, що вчителі історії і рідної мови не знають предмет, який щодня викладають дітям, і не виконують шкільну програму!

А так вийшло, що, понавигадувавши «вишневих», «польових», «високих» і тому подібних назв, депутати і сільські голови вступили у конфронтацію з молоддю – сьогодні юними жителями сіл нашого району, а завтра – громадянами України і захисниками нашої держави. У школі, по телевізору, з вуст Президента України вони чують про любов до України, про високу честь бути українцем, громадянином нашої держави, знайомляться із славними ділами наших прадідів великих – князів, гетьманів, героїв Української Національної революції 1917-1922 рр., звитяжців ОУН-УПА, «шістдесятників». А виходять на вулицю і що бачать?

Наприклад, у Текучій -- вул. Зоряна і аж чотири Зоряних провулки. Ну, не Байконур же Текуча і не мис Канаверал – звідки ж такі назви?

Фурманка «відзначилася» вулицями Господарською і Лебединою, а Вільшанка – вул. Щастя. Є в Україні Щастя – селище на Донеччині. Дощенту розбите — розгромлене російськими загарбниками-головорізами чекіста і кримінального злочинця Путіна. А вул. Лебедина? Птахи- лебеді там живуть  чи люди?

Як відомо, для того, щоб ми, українці, не знали свої історії, щоб словосполучення «патріот України» сприймалося із зневагою, гірше, як нецензурна лайка, — дуже старалися зайди-чужинці, які зазіхали на нашу ЗЕМЛЮ. Зараз якраз той час, коли пора повертати нам історичну пам’ять – імена несправедливо нами забутих і навмисно обпльованих іноземними загарбниками кращих синів і дочок – захисників Української держави.

Наприклад, саме так зробили у Родниківці: центральну вулицю села, яка носила ім’я Лєніна, назвали Гайдамацькою – на честь героїв Національно-визвольної війни 1768-1769 рр. під проводом Івана Гонти і Максима Залізняка. Вулицю Котовського перейменували на честь свого земляка, уродженця села, Созонта Гоменюка – учасника Української Національної революції 1917-1922 рр., учасника Другого Зимового походу армії УНР, козака 6-ої Січової стрілецької дивізії армії Української Народної республіки (УНР). Созонт Гоменюк загинув у боротьбі з російським більшовицьким окупаційним режимом -- разом з бойовими побратимами розстріляний «краснимі кавалєрістамі-котовцамі» 23 листопада 1921 року, під містечком Базар (нині Житомирська область). Котовскій запропонував засудженим до страти перейти на службу в Красную армію. Але 359 захисників України, в тому числі наш земляк Созонт Гоменюк, обрали смерть! Вони вмирали, співаючи гімн «Ще не вмерла Україна», але купити життя ганебною зрадою України не захотів ніхто. У «розстрільному списку» героїв Базару уродженець Війтівки (нині Родниківка) Созонт Гоменюк значиться під номером 228. Другий Зимовий похід армії УНР, яка хотіла звільнити Україну від російського більшовизму, тривав із 3 по 17 листопада 1921 року. У бою біля села Малі Миньки Овруцького повіту Волинської губернії (нині Житомирська область) загинуло 400 борців за волю України, 537 потрапили в полон – сили були надто нерівні: на 1 тис. українських вояків накинулося понад 5 тис. головорізів кавалерійської дивізії Грігорія Котовского – карного злочинця, грабіжника -нальотника.

 У Паланці одній з вулиць повернули давню історичну назву – Церковна. До російської більшовицької окупації була в селі Церковна ленія. Ще одну вулицю назвали Соборною.

 Але в кожному селі нашого району можна знайти людей, чиїми іменами варто було б назвати вулиці! Наприклад, у Текучій – це Георгій (Юрій) Карась-Галинський, уродженець і мешканець села, інспектор відділу освіти Уманської округи. У перші роки Української революції, 17-річним юнаком, разом із 30 односельцями, вступив до лав борців за Українську незалежну державу і протягом 1917–1920 рр. воював у Гайдамацькому кінному полку Костянтина Гордієнка, брав участь у боях за Київ, закінчив школу старшин армії УНР, був сотником Першого Гайдамацького полку армії УНР, ймовірно, перебув в одному з повстанських загонів «Холодноярської Республіки». Після поразки Української революції, Георгій (Юрій) Карась-Галинський повернувся у рідне село. Вчителював, виконував обов’язки інспектора відділу освіти Первомайської, згодом Уманської округи. Запам’ятався людям як талановитий педагог, гарний вихователь, що переймався питаннями української культури і просвіти.

У 1929 році,за звинуваченням у приналежності до «Спілки Визволення України» (СВУ), отримав 3 роки позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Потрапив до Усть-Сисольської дільниці УСевЛОНу (Управления Северных Лагерей особого назначения ОГПУ СССР) - на будівництво залізниці Котлас – Усть-Сисольск (нині місто Сиктивкар – столиця Республіки Комі, Російська Федерація), залізничної колії протяжністю кілька тисяч кілометрів, від Архангельська, по узбережжю Північного Льодовитого океану, через тундру і Уральські гори. Георгій (Юрій) Карась-Галинський валив у тайзі дерева, забивав у річкове дно палі для мостів. У травні 1930 року, разом з двома товаришами, втік з неволі. Незабаром його товариші загинули і неймовірно важку дорогу в Україну він долав сам. Вдень Георгій (Юрій) Карась-Галинський йшов через тайгу, пробирався через порослі віковими хащами болота, вночі (як за орієнтиром) рухався вздовж лінії вузькоколійної залізниці. Потім зробив пліт і майже місяць плив по річках Льоха і Вятка. Харчувався тим, що знаходив у лісових нетрях. У дорозі пробув майже 9 місяців, подолав шлях довжиною 5 тис. кілометрів! Більшу частину дороги пройшов пішки. Наприкінці 1930 року Георгій (Юрій) Карась-Галинський дістався Львова, оселився в Українській ремісничій бурсі, нав’язав контакти з Науковим Товариством імені Тараса Шевченка. Дуже бідував -- не мав грошей навіть на шматок хліба, але написав спогади про поневіряння на Соловках і втечу з неволі.

У 1931 році, у Львівському видавництві «Червона калина», Георгій (Юрій) Карась-Галинський опублікував роман «Пекло на землі» -- спогади про ГУЛаг і втечу з більшовицької каторги. У 1934 році, у тому ж видавництві, вийшла у світ його друга книга – повість «Червоний чад», присвячена українському селу 1917–1920 рр. В обох книгах Георгій (Юрій) Карась-Галинський так детально і рельєфно описав жахливі будні таборів ГУЛагу і свій шлях на волю, що шоковані читачі відмовлялися вірити, що людина здатна витримати такі пекельні муки! Саме уродженець Уманщини першим у світовій літературі здер машкару таємниці з російсько-більшовицького ГУЛагу. Відомі твори українського письменника Івана Багряного «Тигролови» (1946 р.), «Сад Гетсиманський» (1950 р.) та «Архіпелаг ГУЛаг» російського дисидента Алєксандра Солженіцина потрапили в руки читачів більш ніж через десятиліття. Загинув Георгій (Юрій) Карась-Галинський (псевдо «Віталій Юрченко») у 1943 році (за іншими документами – на початку 1944 р.)  біля міста Корець (нині Рівненська область)   убитий «червоними» партизанами загону Мєдведєва.

    А Тодосій Мовчанівський із Берестівця – археолог, історик-краєзнавець. У нарисі з історії Берестівця його ім’я згадується, а чому якусь сільську вулицю не назвали на його честь – незрозуміло.

   А скільки славних імен періоду Українського козацтва, Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького! Це і полковник Уманський Йосип Глух, і полковник Вінницький (Кальницький) Іван Богун, і Максим Кривоніс. І всі пов’язані з Уманщиною, із сучасним Уманським районом. Уманський козацький полк був одним з найбільших в Україні-- складався з 14 сотень і за реєстром 1649 року в його лавах перебувало 2 тис. 949 козаків. В Уманському полку були, наприклад, Іванська (тобто, Іванівська),  Кочубіївська, Бабанська, Ладижинська козацькі сотні.

 Ми будуємо Українську державу. Нам заважають зовнішні вороги, але ми будуємо НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ЄВРОПЕЙСЬКУ ДЕРЖАВУ. В цьому процесі дуже важливі дві речі – самоідентифікація, як писав Тарас Шевченко: «Хто ми? Чиїх батьків діти?..» та ідеологічний зміст. А назви сільських вулиць, провулків і площ -- це теж ідеологія. Причому,  надважлива --  як знаємо свою ІСТОРІЮ, чи пам’ятаємо і шануємо своїх героїв – таку й державу будемо мати. Ворогам України дуже хочеться, щоб була лише назва «Україна», а зміст – про Україну й не нагадував, був такий-сякий ніякий. Сільські голови, депутати сільрад – це еліта села! На їхніх плечах – щоденна праця із людьми – односельцями. В тому числі, і, насамперед (!) -- просвітницька, виховна. І в справі просвіти і виховання завжди має бути один-єдиний критерій – державницький підхід, бо УКРАЇНА, Українська держава сьогодні дійсно ПОНАД  УСЕ! Не буде Української держави – не буде нічого! Доказ — села Донбасу окуповані Путіним.  

                                                                                    

Прочитано 979 разів

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/
 
CenterNews logo
Email logocenter-news@ukr.net
Phone logo093 343 58 85
Phone logo063 499 16 08
Phone logo050 134 17 22
Phone logo096 125 55 28
 

Копіювання будь-яких матеріалів сайту можливе тільки із зазначенням джерела інформації та з гіперпосиланням на «Center News»,згідно із положеннями Закону України “Про авторське право та суміжні права”. 

© 2016 Center News

 

http://www.zoofirma.ru/